Інтервью з Грін Грей

До офiсу ГРIН ГРЕЯ я прийшов за п’ять хвилин до призначеної зустрiчi. Мурик був на мiсцi, Дизель — “в путi”. Очiкуючи на нього, згадали спiльних знайомих, поговорили про все, що, в принципi, рiвнозначно розмовi нi про що, тупо лупали очима один на одного. Нарештi, з’явився Дизель, i я включив диктофон.

– Чи вважаєте ви свiй успiх заслуженим?

М. — Абсолютно.
Д. — Заробленим.
М. — Ми його вистраждали.
Д. — Тому що у нас усе було, як i у всiх: спочатку робота у клубах, потiм робота в студiї, потiм довгi гастрольнi поїздки найзаповiтнiшими мiсцями України. I це не один тур. I не тридцять чи п’ятдесят концертiв, а величезна кiлькiсть. Але найголовнiше — ми залишились вiльними.

– Якi змiни спричинив успiх?

М. — Життя стало бiльш успiшним.

– У Москвi вас вважають героями української сцени. Скажiть менi, київському журналiстовi, як часто, все ж таки, вас пiзнають на вулицi?

М. — Практично завжди.
Д. — Якщо хочеш провести експеримент, ми можемо вийти i полiчити, скiльки людей нас пiзнають. Чомусь українськi дiячi вважають, що пiзнавання на вулицi є вдоволенням якихось амбiцiй. Цi амбiцiї були вдоволенi п’ять рокiв тому, коли хотiлося, щоби пiзнавали. I нас пiзнавало тодi саме стiльки людей, скiльки хотiло.
М. — Тобто ми вiдносимося до цього спокiйно. Отже, вiдповiдно, у нас нема якихось психологiчних проблем. У всякому разi, коли в мене виник певний неприємний момент, — ми гуляли по вулицi з дружиною, i щось було сказано недобре в мiй бiк, — я тiльки сказав цiй людинi: слухай, ти коли-небудь Сашка Пономарьова стрiчав? “Нi, не стрiчав.” Тобто у тебе в життi, мабуть, сталося щось не зовсiм ординарне, може тобi є про що зi мною поговорити, не вчиняй так, будь ласка, бiльше нiколи. Нi, це не було читання моралi. Потiм уже я зустрiв цього хлопця, вiн сказав: “Ти знаєш, я i справдi був неправий.” Психологiчно ми дозрiли.

– У чому рiзниця мiж фронтменами групи ГРIН ГРЕЙ?

М. — У нас є, скорiше, спiльне. Вiдмiнностями нехай психологи займаються. Або, не приведи, Господи, психiатри. У нас є головне — ми граємо в однiй групi. Нас об’єднує музика. I ми її дуже любимо.
Д. — Нам приємно виступати один з одним, їздити на гастролi. Ми дуже любимо разом займатися шопiнгом, це в нас стало уже культовим заняттям.
М. — Я не попав нещодавно в Голландiю, на жаль. Андрюха каже: прикро, що тебе не було в районi Червоних Лiхтарiв.
Д. — (звертаючись до Мурика) Та ти про це знаєш, у нас навiть пiсня про цей район є.
М. — Нi, так заочно я про все знаю. Все знаю, але тiльки в Голландiю не пустили. Оце жаль!

– У повсякденному життi ви теж разом?

Д. –Ну, менш, нiж в турах. Але, розумiєш, у нас дуже велика компанiя, ми наче розчиненi в нiй, i так чи iнакше iнформацiя про нас самих приходить кожен день знову ж до нас. А побачимося ми в цей день чи у наступний… Це не грає особливої ролi. Ми знаємо, що ми є.
М. — Ми навчилися розумiти один одного без слiв.
Д. — Це таке своєрiдне утримання перед одержанням бiльшої емоцiйної турової загрузки. У нас турова закоханiсть.
М. — Але з iншого боку, нам удвох добре. Без натякiв тiльки, будь ласка! Нам один з одним добре, але до цього звикати не варто.
Д. — Плюс — у нас абсолютно рiзний сiмейний стан. У Мурика пiдростає вже ось-ось школяр. Дружина. А я, взагалi, людина вiльна. Радiю своїй волi й пишаюсь нею.
М. — Ми всi кожен своїм пишаємося, але потеревенити можемо… Все ж таки менi дуже шкода, що я не з’їздив у Голландiю.

– Що неприємного у ваших вiдношеннях?

М. — У нас бувають якiсь конфлiкти…
Д. — Але вони на якомусь такому рiвнi…Керованi обома. Мало того, керованi, знову ж таки нашими друзями. У нас вся енергетика заряджена на нашiй компанiї, де панує кохання. I кожен спалах…
М. — Та вiн гаситься сам собою навiть необхiднiстю того, що його треба загасити. Тому що нам протуберанцi не потрiбнi.
Д. — Глючить i без того.

– А що в життi дратує?

М. — Я оце зараз згадав один випадок, який трапився на концертi у Днiпропетровську. Це — мiй стрибок зi сцени. Спонтанний, рiзкий сплеск енергiї. Виглядало все дуже естетично… Я побачив чоловiка, (справа навiть не в тому, що вiн показував менi “fuck”), — вiн менi страшенно нагадав “гоблiна”. Я схотiв, щоби його побачили: люди, подивiться, — може, вiн затанцює. Тому я вирiшив його якось на сцену витягти, але у мене не вийшло.
Д. — Вiн не продумав варiанту повернення. Зробив стрибок через великий такий, двохрядний стрiй мiлiцiї, приземлився ногами…
М. — Витягти аж нiяк… Правда, його потiм побили.

– Отже, найбiльша неприємнiсть — “гоблiни”?

М. — Дуже не люблю “гоблiнiв”.
Д. — А мене не турбує людський фактор. Якщо хтось виявляє негативнi емоцiї, то вiн все одно попадає на концерт i в той потiк енергiї, що ми даємо. I вiн до кiнця навiть не вдуплиться, що чогось не зрозумiв. От на концертi з FAITH NO MORE нас дуже погано представили: зiбралася тусовка металiстiв, а ми граємо укр-поп — невiдповiднiсть жанрiв така. Вони вперше побачили позитивну рок-енергетику. Нi, не позитивну, тодi-то ми, звичайно, почали їх давити власною енергiєю. I, як менi здається…
М. — Передавили. Ми мужньо дограли до кiнця.
Д. — “Депресивним листопадом” у кiнцi просто висадили у повiтря, на фiг, цей Палац Спорту. Але я хочу сказати, що всi, хто до нас непогано ставився, зрозумiли, що пiсля зими приходить весна i треба змiнювати чорнi кольори на яскравi.

– А що ж, все-таки, тебе дратує?

Д. — Дратує фраза жiнок “я не така”, з якою, на жаль, доводиться зустрiчатися частiше, нiж до моєї популярностi. Тодi все було простiше. Менi хотiлося сексу, їй хотiлося сексу, i ми якось домовлялися. Тепер стало складнiше, тому що, мабуть, у них спрацьовує стереотип наших пiсень.
М. — Вони хочуть чекати пiд дощем якогось принца.
Д. — Бридко, коли у лiжку людина говорить на повному серйозi: ну — ти, може, заспiваєш?

– Коли вже пiшла така жара, уявiть собi ситуацiю: якось прокидаєтеся ви в одному лiжку…

Д. — Це часто буває.
М. — Ми одразу починаємо розмовляти.
Д. — Ти маєш на увазi нашi сексуальнi стосунки?
М. — А ти уяви собi ситуацiю, коли у лiжку опиняємося не тiльки ми, але ще й двi абсолютно одягненi естонськi дiвчини!
Д. — Ми нерiдко прокидаємося в одному лiжку, а якщо б прокинулися десь на вулицi Києва, я думаю, особливого подиву в тому, хто у що одягнений, i у кого який — не виникло б!

– Найсексуальнiша книга?

Д. — Я не читаю книжок. Хочу сказати, що книги завантажують вiльнi клiтини головного мозку якоюсь лiвою iнформацiєю. Потiм немає впевненостi, що письменник — не падлюка.

– Мова йде не про пiдручники.

Д. — Сексуальнi книжки я, взагалi-то, не можу собi уявити. Iнформацiя сексуальна нагадує менi онанiзм у туалетi, коли уявляєш собi щось, i це допомагає зосередитися.
М. — Тобто книжки ми не читаємо. Кiно дивимось.

– Всякий текстовик, що себе шанує, хоча б зрiдка заглядає у книги класикiв, щоб мати уяву про те, як це взагалi робиться. Як у тебе з цим справи?

М. — Моя концепцiя написання текстiв базується на тому, що я зрозумiв ритмiку росiйської мови. Свого часу завдання передi мною стояло важке — звик до англiйської. А читати? Менi iнформацiї iз зовнiшнього свiту вистачає. Отже, книги менi не потрiбнi для цього. Вiрши взагалi читати не можу. З iншого боку, повинен сказати, що був би ближче до Фета i Тютчева, а не в районi Лермонтова i активної боротьби.

– Поговоримо про кiно. Що б ви подивилися з бiльшим задоволенням: порно, фiльм про Джеймса Бонда чи паралельне кiно?

М. — Звичайно ж — паралельне кiно!
Д. — Так.
М. — Я розумiю людей, якi дивляться порно, їм це подобається.
Д. — Десь збуджує. Iнша рiч, що зараз проблема бiльше в тому, щоб охолонути, анiж завестися.
М. — Менi бiльше все ж таки подобається щось з елементами мiстики. Тому я (звертається до Дiзеля) раджу тобi подивитися “Леприкон”, частини 3,4. Вiдмiнний фiльм!

– Гадаю, вийшла б непогана кiнокомедiя, якщо б Дизель знявся у ролi Боба Марлi. Якби дiйсно випала можливiсть знятися в кiно, яку роль ви не стали грати б нi за якi грошi?

Д. — Роль Iсуса Христа нiколи не став би!.. Я от не зрозумiв з приводу кiнокомедiї i Боба Марлi (смiється). Взагалi-то, я, вiдверто кажучи, дуже поганий актор, i в кiно знiматися не хочу — раз, не буду — два. Це втiлення в образ призводить до того, що можна заблукати в самому собi. У мене немає навичок до цих масок. Маска в перекладi буде — пики. От пики строїти я не можу. Кого б я змiг зiграти — то це Дизеля в документальному кiно.

– Як правило, продається не зовсiм те, що хотiлося б зробити насправдi. Як у вас iз цим?

М. — Нам поталанило. Ми, мабуть, всiх обдурили.

– Тобто вам дiйсно подобається те, що ви робите?

М. — Абсолютно.
Д. — Ми нiколи не виконуємо пiсень, якi нам не подобаються. Ми нiколи їх не записуємо. i нiколи не вигадуємо таких пiсень.
М. — Хоча, природньо, i промоутерська дiяльнiсть, i мас-медiа виробляють певнi стереотипи довершеного хiта. У нас улюблена пiсня була “Баобаб”, тому що вона, на їхнiй погляд, не дуже хороша.

– Що для вас мистецтво?

М. — Життя.
Д. — Я зовсiм недавно зробив для себе оригiнальний висновок, що мистецтво пов’язано з брехнею. Кожнiй людинi властиво фантазувати, тiльки треба не просто брехати, а викидати цю брехню тире фантазiю в музику, в живопис, знову ж таки, напевно, в лiтературу. I не обов’язково, щоб це стало популярним чи продавалося.

– Чого ви не можете собi дозволити у ставленнi один до одного?

М. — Застосування фiзичної сили.
Д. — Ми вiримо один одному. I не треба в цьому копатися.
М. — В цiй країнi не було ще супергрупи, яка б довго iснувала без сварок.
Д. — Це буде у нас. Нам ще на початку нашої кар’єри радили зробити скандал на тому, що ми, начебто, посварилися. Це огидно.
М. — Так, такими речами не жартують.

– За що хочеться себе пожалiти?

М. — Менi себе не жаль.
Д. — Так, ми щасливi.
М. — Жаль — це те, чого ми не дозволяємо собi навiть у вiдношеннi до iнших.

Ну а менi наприкiнцi iнтерв’ю стало жаль себе. Тому що… ГРIН ГРЕЇВ.

© Неофициальный сайт ЛНМА им. Лысенко
email администратора сайта andsale@hotmail.com